Базуючись на спостереженнях українського мовознавця першої половини XX ст. О. Синявського і на сучасній тенденції розхитування мовних норм, наведемо випадки інтерференційного порушення орфоепічних норм сучасної української літературної мови.

Це призводить до так званих лінгволяпсусів, серед яких: вести – везти, казка чи каска, ліз чи ліс, гриб чи грип, Параска чи поразка

А) м’яка вимова кінцевого [р`], як-от: волода[р`], гонча[р`], ліка[р`], кобза[р`];

Б) м’яка вимова [ч`] перед [а], [о], [у], [е], [и], як-от: воло[ч`]ать, шепо[ч`]у, [шч`]астя, [ч`]ому;

В) м’яка вимова губних [б], [п], [в], [м], [ф], як-от: дев^ьатка, м^ьасо, п^ьать замість роздільної йотованої вимови (девйатка, мйасо, пйать), що позначена на письмі апострофом (дев’ятка, м’ясо, п’ять).

соціальний замість соціяльний,

артеріальний замість артеріяльний,

аудиторія замість авдиторія,

Іуда замість Юда.

Тобто українській мові притаманна така вимова: авдиторія, артеріяльний, соціяльний, Юда.

І ці нехарактерні українській мові сполуки голосних закріплені як Правописом 1933 р., так і чинним, головна мета яких – уподібнити дві мовні системи: українську та російську.

!!! За словами І. Качуровського, українська літературна мова належить до мов консонантного типу. Це означає, що приголосні звуки в українській мові кількісно переважають голосні (співвідношення 84,2% : 15,8%). Водночас мовна своєрідність нашої мови полягає у функційному співвідношенні голосних та приголосних звуків: на кожних 100 голосних припадає 130-140 приголосних. Така послідовність поєднання забезпечує естетичне звучання (фонічність) української літературної мови.

Наведені звукосполуки суперечать цій вокально-консонантній гармонії, оскільки поодинокий збіг двох голосних трапляється в українських словах зазвичай на стику морфем, як-от:

А) префікса й кореня: про-аналіз-ува-ти,

Б) двох префіксів: ви-о-крем-и-ти;

В) двох основ: високо-авторитетний.

В інших випадках збіг двох голосних звуків НЕ є нормативним й лише розхитують орфоепічні норми літературної мови.

Водночас приклади з історичних пам’яток, зокрема власні назви, свідчать про природне уникнення збігу двох голосних звуків таким чином:

Іван (а не Іоанн),

Йосип (а не Іосиф),

Йов (а не Іов),

Радивон (а не Радіон),

Фавуст (а не Фауст);

легивон (а не легіон),

півонія (а не піонія).

Додам від себе, що на Київщині так і говорять – півонія.

[золътъ] замість [золото];

[мълако] замість [молоко];

[гуля^є] замість [гул`айе];

[Украіна] замість [Украйіна].

Цікава інформація щодо звучання слова [молоко]: за підрахунками Я. Радевича-Винницького, в українській та російській мовах це слово звучить 235 мілісекунд. Проте якщо в українській мові ця тривалість рівномірна, то в російській схема цієї тривалості така: мъ-л-ко – 45-70-120.

Отже, як підкреслює І. Фаріон (і вона має рацію), українська вимова розмірено повноголоса, російська – рвучка, редукована (скорочена).

г[а]л[а]сувати замість г[о]л[о]сувати;

к[аа]ліція замість к[оа]ліція;

п[а]р[а]ска замість п[о]р[а]зка.

Такі помилки у вимові називаються фонологічними, саме вони призводять до неправильного розуміння слів.

Помилки з вимовою африката [дж] трапляються в таких випадках:

- у дієслівних основах перед закінченням 1-ї особи однини, як-от:

хо[ж]у замість хо[дж]у;

- перед суфіксами -а-, -ува-, як-от:

виря[ж]ати замість виря[дж]ати, прису[ж]увати замість прису[дж]увати.

Помилки з вимовою африката [дз] трапляються на початку слова, як-от:

[з]еркало замість [дз]еркало, [з]вінок замість [дз]вінок.

Отже, норми літературної мови характеризуються двома протилежними ознаками – відносною сталістю та історичною змінністю. Процес становлення норм літературної мови має чотири етапи, розглянуті на прикладі орфоепічних норм української літературної мови.